Найболючіше питання Балкан. Історія сепаратизму в Косово

Балкани лишаються одним із найбільш нестабільних регіонів Європи протягом останніх кількасот років. Саме тут почалася Перша Світова війна, тут албанський диктатор Енвер Ходжа збудував величезну мережу бункерів для захисту від усього світу, тут закінчувалась «залізна завіса» та вплив Радянського Союзу. З гуркотом по місцевості прокотився розпад Югославії, а військові злочини її колишніх керівників розслідували у Гаазі. Північна Македонія лише 2018 року улагодила з Грецією суперечки щодо своєї назви, а Чорногорія стала незалежною 12 років тому.

Головна неврегульована проблема Балкан на даний час – питання незалежності частково визнаної держави Косова. Вона стала одним із найвідоміших прикладів сепаратизму на території Європи, а славнозвісне «Косово jе Србиjа» асоціюється із притисненням прав нацменшин. Внутрішній дворик спробував розібратися в коренях цієї проблеми та висвітлити сучасний стан сепаратизму в регіоні. 

Питання нацменшин

Корені утиску прав національних меншин на Балканах тягнуться ще з часів створення Королівства сербів, хорватів і словенців у 1918 році. Окрім трьох титульних народів, згаданих у назві, у Королівстві Югославії (назва держави з 1929 року) проживали боснійці, албанці, чорногорці та македонці. У 1920 році нацменшинам надали майже всі права, які мали титульні нації, але з певними обмеженнями, які стосувалися виборчого права та сектора державної служби. Так, наприклад, якщо албанець бажав працювати держслужбовцем, то єдиною мовою, якою він обов’язково мав вільно володіти, була сербохорватська. Окрім того, він повинен був отримати дозвіл Держради та запит відповідного міністра. Такі жорсткі умови істотно знівелювали політичну активність населення Косово, основну більшість якого, як тоді, так і сьогодні, складали албанці. До всього, в регіоні провели аграрну реформу, в рамках якої відібрали землі у місцевих мешканців.

Члени федерації Югославії. Фото: MapInMap

Після Другої Світової війни Королівство Югославія стало етнотериторіальною федерацією з комуністичними ідеями розвитку в політиці та економіці. Питання нацменшин тоді врегулювали. Але ідилія тривала до 60-х років, коли почалося протистояння автономістів та прихильників централізації.

Виступи нацменшин, лібералів та реформаторів у 1970-х придушувалися, а устрій держави, що планувався як комуністична федерація рівноправних народів, мало чим відрізнявся від радянського устрою, тільки на Балканах головувала не Москва, а Белград.

Велику роль у федералізації країни зіграла Конституція 1974 року. Вона надала нацменшинам широкі права самоврядування, але при цьому вони не могли вийти зі складу своєї країни. Косово, фактично, стало ще однією союзною республікою, але при цьому частиною Сербії.

Ще у 1948 році почали лунати невдоволення автономією та заклики про відокремлення регіону або його прєднання до Албанії. Останній було запропоновано офіційною владою приєднатися до Югославії в обмін на Косово, проте Албанія відмовилася.

Related image
Йосип Броз Тіто. Фото: Радіо Свобода

По смерті Йосипа Броз Тіто у 1980 році – авторитарного лідера Югославії ще з кінця Другої Світової – на поверхню швидко почали спливати суперечки та негаразди, викликані «занадто широким» статусом нацменшин. Так, сербські націоналісти вважали, що вся територія федерації сильно розділена і серби по всій країні не мають змоги об’єднуватись та жити своїм культурним життям, на відміну від інших народів. А тому, вважали вони, «автономні області повинні стати істинними, невід’ємними частинами Республіки Сербії, надання їм автономії, яка б не ліквідовувала цілісність Республіки», – вказано у Меморандумі Сербської академії наук і мистецтв.

Югославські війни

Меморандум Сербської академії наук і мистецтв у 1986-му році проголосив ідеї створення Великої Сербії і став своєрідною біблією для сербських націоналістів. Він похитнув і без того нестабільний баланс сил у Югославії, тож її розпад став неминучим.

Слободан Мілошевич. Фото: Mondo

У Сербії в 1987-му році до влади приходить Слободан Мілошевич – політик, популіст та лідер Ліги комуністів Сербії, головуючої на той час локальної комуністичної партії. Він одразу оголосив про повернення повного контролю Сербії над автономними регіонами Воєводини (північна автономія, населена угорцями) та Косово. У кінці 80-х років Мілошевич замінив керівників автономій своїми ставлениками та урізав Воєводині і Косово права.

Окрім цього, він став захисником соціалістичних цінностей. Це було зроблено на противагу федеральному уряду, який намагався упровадити ринкові реформи. У 1990 році під час багатопартійних виборів по усій країні до влади в Словенії та Хорватії прийшли некомуністичні сили, які почали закликати до перетворення Югославії із федерації в конфедерацію.

Сербський військовий злочинець Аркан. Фото: The Guardian

У 1991 році, не отримавши підтримки цієї ідеї в Белграді, Словенія та Хорватія, а за рік Боснія і Македонія (тепер – Північна Македонія), проголосили свою незалежність. Словенія та Македонія відділилися майже без проблем, а ось проголошення незалежності Хорватією та Боснією зустріло сильний сербський супротив.

Боснійські біженці. Фото: Haaretz

Мілошевич підтримав сербські ополчення в Хорватії та Боснії, але ті так і не змогли захопити країни. Хорватія до 1995 року зуміла навіть витіснити сербське населення з країни. За підтримку сербського ополчення в Боснії на Югославію, від якої на той час залишилися лише Сербія та Чорногорія, було накладено санкції. ООН заборонив будь-яким державам торгувати із Югославією, що підірвало її економічний розвиток. Санкції були введені у 1992-му і зняті аж у 2001 році. Бої в Боснії завершилися у 1995 році підписанням мирного договору в Дейтоні, США.

Концтабір у Боснії. Фото: 72mag.com

За підсумками цих воєн, загинуло близько 100 000 людей, багато з них померли під час етнічних чисток. Близько 90% усіх військових злочинів було скоєно сербами, стверджує ЦРУ, американська розвідка. Також у військових діях брала участь авіація НАТО, яка здійснювала нечисленні бомбардування сербських військових.

Колективне захоронення 8000 боснійців, убитих сербами у 1995 році

Війна 1999 року та Проголошення незалежності 2008 року

Ще більше урізаючи права нацменшин, сербська влада ухвалила у 1999 році Нову Конституцію. За нею, албанці з регіону Косово та Метохія і угорці з Воєводини зберігали усі свої права, окрім можливості накладати вето на рішення центрального уряду. Фактично ж, тепер вони не мали жодного впливу і їхня громадська діяльність могла бути заборонена в будь-який момент.

Того ж року сербська Скупщина розпустила парламент Косова. З того часу він пішов у підпілля, створюючи свої органи влади та міністерства. У 1997 році була створена Визвольна армія Косова, зброю до якої повстанці отримували з Албанії, грабуючи військові склади під час тамтешніх політичних заворушень.

Сербські танки в Косово. Фото: Truth Megasite

Косовське ополчення почало вбивати сербських поліцейських та політиків. Поступово рівень насильства зростав: як зі сторони Сербії, так і Косова, місцями спалахували етнічні чистки. Врешті-решт, Югославія задіяла війська, аби втихомирити повстанців. Але масштабні військові дії спричинили величезний потік біженців до Албанії, Македонії, а також у межах провінції – близько 1,5 млн осіб. Це привернуло увагу світу і на початку 1999 року у Франції намагалися провести мирні переговори, які дуже швидко провалилися.

Вбиті етнічні албанці. Фото: Irish Times

Сили НАТО задля захисту албанських жителів 24 березня 1999 року почали бомбардувати сербські міста. Авіаудари продовжувалися більше двох місяців і, вкупі із запровадженими раніше санкціями, завдали економіці Сербії величезних втрат. Одна із ракет влучила у посольство КНР у Белграді, вбивши трьох китайських журналістів. Це спричинило дипломатичний скандал між Пекіном та Вашингтоном. Що важливо, ці авіаудари не були попередньо погоджені із Радою безпеки ООН. Також, це була перша операція НАТО, в якій приймала участь Німеччина, що з кінця Другої Світової зареклася використовувати силу.

Бомбардування Сербії силами НАТО. Фото: _the_art_of_war_

З 1999 року регіон перебував під адміністрацією ООН. При цьому, албанці, що повернулися до своїх домівок, почали тиснути на сербську меншість. Як наслідок, у 2004 році це вилилося в бунти і спричинило переселення сербів на північ Косово. 17 лютого 2008 року парламент Косова в односторонньому порядку проголосив свою незалежність.

Мілошевич залишався при владі у Югославії до виборів 2000 року, а 2001-го був арештований новою владою і переданий Міжнародному трибуналу щодо колишньої Югославії. Він, як верховний головнокомандувач, був звинувачений у військових злочинах, злочинах проти людяності та геноциді. Слідство затягувалося у зв’язку зі станом здоров’я обвинуваченого, а у 2006 році Мілошевич був знайдений мертвим у своїй камері у Гаазі. Окрім того, трибунал вів ще більше сотні справ. 90 обвинувачених були засуджені. Серед них були не тільки серби, а й боснійці, хорвати та косовари.

Одинадцять років потому

Косово визнали трохи більше ста держав, але щоб посісти місце в ООН, йому необхідно щонайменше 2/3 «за» від країн-членів Організації. Тим не менше, міжнародний суд ООН в Гаазі у 2010 році визнав, що самопроголошення незалежності Косова не порушує міжнародного права. Щоправда, вирок суду носить консультаційний характер. Україна, навіть після рішення суду, не визнала Косово як незалежну державу.

«Україна дотримується принципу безумовної поваги до суверенітету і територіальної цілісності усіх держав по міжнародно-визнаним кордонам», – заявив тоді прес-секретар МЗС України Олександр Дикусаров.

Міжнародне визнанння Косова. Країни, які визнали, виділені зеленим. Фото: Вікіпедія

Незважаючи на відсутність членства в ООН, Косово є повноправним членом інших міжнародних організацій: Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Всесвітня митна організація та Міжнародний олімпійський комітет. У 2018 році Косово намагалося вступити до Інтерполу, але Сербія заблокувала цю можливість, на що Косово відповіло 100% митом на товари із Сербії.

Сербія вважає цю територію своєю і з 2004 року використовує для пропаганди гасло «Косово je Србиjа». За використання цього гасла на спортивних змаганнях не раз дискваліфіковували сербських спортсменів. Цей вигук став широковідомим й асоціюється із притисненням прав нацменшин та європейським сепаратизмом. У 2017-му потяг, розписаний «Косово je Србиja» на 21 мові, прибув до Мітровіци, місті на півночі Косова, де більшість населення – серби.

Стінопис у Мітровіці, що на півночі Косова. Фото: Європейська правда

Косовські настрої протилежні – серед опозиції досить поширена навіть ідея об’єднання із Албанією.

Європейський Союз допомагає Косово грошима найбільше – близько 650 млн. євро на рік. Сербія є кандидатом на вступ до ЄС, а Косово – потенційним кандидатом, і основна вимога, яку ставить  перед ними ЄС – урегулювати суперечки щодо прав сербської меншини в регіоні.

Національні меншини в регіоні. Фото: Європейський парламент

Більшість сербів проживає на півночі Косова поблизу міста Мітровіца. Влада Косова намагалася створити муніципалітети у регіонах, де серби складають більшість, проте ці зусилля провалилися. У 2018-му сторони зустрілися, аби обговорити питання корекції кордону на півночі. Однак, це було розкритиковано Німеччиною, яка боїться, що ця дія спричинить нові хвилювання та питання кордонів на Балканах загалом.

Наприкінці 2018 року Косово оголосило про створення власної армії, яка складається приблизно із 5000 осіб. Сербія розцінила це як загрозу у свою сторону і попередила, що така дія може викликати військову відповідь.

Збройні сили Косова. Фото: ANNA-News

Загалом, на початкових етапах переговорів, що почалися у 2011 році, сторони зосередилися на практичних проблемах. Вважається, що їх вирішення допоможе побудувати довіру між країнами і відкрити шлях для більшої співпраці, такої, як сербська автономія в регіоні. Певний час це працювало і привело до підписання серії угод. Проте успіхи були недовгими і наразі процес затух.

Данило В’юнов

Джерела:

Косово, боротьба за незалежність: історія питання та його наслідки – Вікторія Дівак

Слободан Мілошевич – Encyclopedia Britannica

Serbia-Kosovo relations – Eurpean Parliament Briefing

Югослоавські війни – Вікіпедія

Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії – Вікіпедія

Kosovo conflict – Encyclopedia Britannica

Гаазький трибунал по колишній Югославії – Вікіпедія

NATO begins bombing Serbia, March 24, 1999 – Politico

Міжнародне визнання Республіки Косово – Вікіпедія