Всі проти всіх. Лівійська війна та її бенефіціари

З часів повстання лівійців проти режиму Муаммара Каддафі у країні не вщухають поділ влади та військові дії. Громадянська війна між двома амбітними політичними діячами залучила чимало великих гравців та менш потужних посередників. І попри, на перший погляд, внутрішній характер чвар, дії, що розгортаються в Лівії з 2011 року, становлять значну загрозу регіональній безпеці та наочно демонструють конфлікт інтересів між ключовими акторами міжнародної політики сучасного етапу.

Історичний контекст

Події Арабської весни 2011 року не пройшли непоміченими для жодної з країн Близького Сходу та Північної Африки. Ця хвиля насильницьких та мирних демонстрацій, протестів, переворотів, іноземних інтервенцій та громадянських конфліктів оголила тріщини в багатьох авторитарних режимах. І хоча деякі з них, як-от Туніс, змогли оговтатися після бурхливих подій і повстань, поступово будуючи демократичний державний устрій, інші досі не повернули собі стабільність. До останніх можна віднести й Лівію.

Протести в Тріполі на хвилі Арабської весни. Фото: Newsweek

До настання Арабської весни Лівія перебувала під диктаторським правлінням Муаммара Каддафі, що тривало понад 40 років. Унаслідок протестів Братського Вождя і Лідера Зеленої Революції – саме так називалася офіційна посада Каддафі – було скинуто, а згодом і вбито. Цим фактично завершилася перша громадянська війна.

Та вже за 2 роки почалася друга. Створений у 2012 в процесі пост-кризової відбудови парламент неприховано підтримував ісламістів, гальмував реформи армії та поліції, а згодом взагалі схвалив прийняття шаріату (одна зі складових ісламського права – прим. ред.). Нарощуючи свої повноваження, цей законодавчий орган викликав бурю незадоволення в лівійського населення. На фоні протестів поступово постала фігура Халіфа Хафтара – опозиціонера нової влади. Цей генерал вимагав розпуску парламенту, а згодом створив і очолив Національну армію Лівії з метою позбавитися від радикальних ісламістів. Опоненти дорікали йому у державному перевороті та спробі встановити військову диктатуру. Усі бази та адміністративні установи альтернативної влади розташувалися в місті Тобрук.

Генерал Халіфа Хафтар. Фото: AFP

Країна розкололася надвоє. Хафтару протистояв Уряд національної згоди, створений за підтримки ООН та особливо Туреччини. Зараз його очолює Фаїз аль-Сарадж, прихильник попередньої влади. Таким чином, виникли два умовні табори: східний Халіфа Хафтара зі столицею в місті Тобрук та західний Фаїза аль-Сараджа зі столицею в Тріполі. Обидві сторони вважають себе єдиною легітимною владою. Поміж іншим, значущу роль відіграють окремі озброєні угрупування деяких міст-держав. Вони головним чином ведуть боротьбу з ІДІЛ після того, як терористи намагалися зробити з Лівії свою нову базу.

Голова Уряду національної згоди Фаїз аль-Сарадж. Фото: Fabio Cimaglia/LaPresse

Чужі інтереси

Як і в будь-якому сучасному конфлікті, не обійшлося без іноземного втручання і в Лівії. Торгівля зброєю та регіональні інтереси в Середземномор’ї є не єдиними причинами для цього. На території Лівії розташовані нафтові родовища, що загалом зберігають близько 4% світових запасів енергоресурсу. При чому його якість є доволі високою. У свою чергу цю країну переважно заселяють племена, а її територію займають пустелі. Отже для видобутку та торгівлі «чорним золотом» міжнародним гравцям треба докласти значних зусиль.

Нафтовидобувна промисловість має величезне геостратегічне значення для Лівії. Фото: Reuters

Та йдеться не лише про нафту. У листопаді 2019 року Туреччина і східна сторона конфлікту підписали угоду щодо морських кордонів, яка надала Туреччині право на буріння та прокладання трубопроводів між країнами через значну частину Середземного моря. Після відкриття значного потенціалу Лівії у видобуванні шельфового газу президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган заявив, що готовий надати лівійцям допомогу в розвідці родовищ.

Вагомим є те, що лівійська територія не в останню чергу залучена до міграційних потоків. А отже, один з ключів до стабільності та архітектури безпеки Європи лежить саме в цій країні. Неможливо заперечувати, що це грає на руку багатьом зацікавленим у розвалі ЄС і НАТО гравцям.

Західна коаліція

Західний уряд Сараджа підтримує політичний іслам, а отже приваблює підтримку і союзництво таких держав як Туреччина, Катар, а також руху «Брати-мусульмани», що колись фактично керував Єгиптом.

Туреччина перш за все надавала військову допомогу Уряду національної згоди, постачаючи дрони, транспортні засоби та авіацію. Але вже в січні 2020 року Реджеп Тайїп Ердоган прийняв рішення ввести в Лівію турецькі війська, ніби-то керуючись проханням Сараджа про допомогу й втручання.

В сусідньому Єгипті політична асоціація «Брати-мусульмани» очолювала уряд до приходу до влади там генерала Ас-Сісі. Її палко підтримує Ердоган, а отже «Брати-мусульмани» залучені у лівійську війну на боці Туреччини скоріше з політичних міркувань. Катар же підтримує Лівію ще з часів повалення Каддафі, а від початку громадянської війни звинувачує Хафтара у перешкоджанні мирному процесу.

Фаїз Аль-Сарадж та Реджеп Тайїп Ердоган. Фото: AFP

Важливо, що уряд Сараджа є міжнародно визнаним з боку ООН і взагалі створеним за підтримки Ради Безпеки. Але в такому разі виходить, що всередині цієї коаліції союзники свою діяльність не узгоджують: адже за резолюцією 2011 року РБ ООН наклала ембарго на будь-яку торгівлю зброєю з Лівією. Туреччина ж не дуже зважає на цю заборону.

Східна коаліція

Генерал Халіфа Хафтар та його армія викликають ширшу підтримку від багатьох міжнародних гравців, хоча отримують її більш приховано. Головним чином ця коаліція складається з Єгипту, Росії, ОАЕ, Саудівської Аравії та африканських найманців. Однак вона схильна поступово зростати, залучаючи більш потужні держави.

Порушуючи ембарго ООН, Об’єднані Арабські Емірати забезпечували Лівію зброєю ще з часів повстання проти Каддафі. Зараз же головним чином вони направляють Хафтару винищувачі та безпілотники. Як вважають у Al Jazeera, робиться це з тих міркувань, аби разом стримувати поширення політичного ісламу. Ця мета, разом із спільним будівництвом авіабази на сході Лівії, об’єднує ОАЕ з генералом Хафтаром.

Єгипет же більше турбує те, що противника Хафтара підтримують «Брати-мусульмани», рух, ворожий до нинішнього уряду. Крім того, підтримка заможних держав Перської затоки та військовий потенціал Хафтара і його армії також схиляють єгипетського лідера Ас-Сісі до союзництва. Тож через довгий та майже рівнинний кордон Єгипет безперешкодно поставляє Національній армії Хафтара зброю та надає інфраструктурні послуги.

Схожі мотиви для фінансової та військової допомоги і в Саудівської Аравії, проте війна в Ємені проти хуситів наразі загальмовує їхню участь. За Хафтара також воюють до 3000 найманців із Йорданії, Судану, Нігеру та Чаду, парамілітарні організації та племінні союзи. Утім, вони схильні змінювати сторони протистояння.

Зустріч Халіфи Хафтара та Сергія Лаврова. Фото: Reuters

Та найбільш активним союзником східної лівійської коаліції є Росія. За словами Джалеля Харчауі з Інституту «Клінгендаль» у Гаазі, Лівія – це «комерційна», а також «геостратегічна та символічна» можливість для РФ. Присутність Росії дозволила Москві протистояти впливу НАТО та ЄС у Північній Африці, демонструючи свої успіхи у врегулюванні конфліктів там, де зазнав поразки Захід. Окрім зброї, до Лівії спрямовуються сотні найманців «приватної військової компанії Вагнера», яку пов’язують з Кремлем. Саме завдяки активній підтримці сили Хафтара поновлюють спроби взяти в облогу Тріполі. Міністр оборони Росії Сергій Шойгу проводив особисті зустрічі з Халіфою Хафтаром (який, до речі, отримував вищу освіту в СРСР) та запросив його відвідати борт російського військового корабля.

Ті, що стоять в тіні

Декілька великих країн довгий час намагаються займати нейтральну позицію. Та останнім часом їм це не дуже вдається.

Франція офіційно закликає до мирного вирішення громадянської війни, а в 2017 та 2018 роках намагалася усадити обидві сторони за стіл перемовин. Та в межах ЄС саме ця країна блокує будь-які санкції чи заяви в бік Хафтара, надаючи йому дипломатичну підтримку. На додачу, у квітні цього року туніські прикордонники повідомляли про французьких розвідників, що перетинали кордон з Лівією. На військових базах у східній частині країни неодноразово виявляли французькі ракети. Серед країн ЄС найбільше французам дорікає Італія, колишня метрополія Лівії, що займає нейтральну позицію та наполягає на мирі для своєї екс-колонії.

Президент Франції Макрон намагається балансувати між обома лідерами. Фото: Reuters

Адміністрація президента США Барака Обами всі роки займала нейтральну позицію. Довгий час не висловлював підтримку жодній зі сторін і Білий дім за Дональда Трампа. Та з початком гарячої фази у квітні 2019 року президент США у телефонній розмові з Хафтаром визнав його «важливу роль у боротьбі з тероризмом», а пізніше американська делегація заблокувала резолюцію ООН із засудженням авіаударів Лівійської національної армії. Більше того, генерал Хафтар має подвійне громадянство: лівійське та американське.

Що пішло не так у Москві

Від квітня 2019 року не стихає чергова гаряча фаза війни, що почалася з наступом Хафтара на Тріполі з метою «зачистити столицю від терористів». Чергова спроба взяти місто в облогу відбулася в грудні з новою інтенсивністю. Саме в цей час лунали заяви про дислокацію двотисячного війська Вагнера у Лівії. Однак і на цей раз атака нічим не завершилася, здебільшого завдяки спротиву Туреччини. Москва та Анкара в 2019 році стали двома найактивнішими міжнародними гравцями у Лівії. Зі зростанням напруженості та відкритості посередницької війни Ердоган та Путін прийняли рішення спробувати примирити східного та західного лівійських лідерів.

Перемовини у Москві не дали результатів. Фото: AP

13 січня Хафтар і Сарадж зустрілися у Москві, щоб підписати угоду про припинення вогню, що містила формулювання про «необмежене в часі припинення бойових дій». Крім того, сторони збройного протистояння мали уможливити безпечний розподіл гуманітарної допомоги. Представники Уряду національної єдності, включно з Сараджем, поставили підпис на відповідному папері. А от Хафтар та голова його парламенту не пішли на зустрічний крок. Вони попросили дати час на вивчення документу, а згодом без коментарів залишили Москву.

Імовірно, документ також містив умову об’єднання кількох урядів Лівії у один Тимчасовий. Цього генерал навряд би допустив, враховуючи його палку неприязнь до суперників і політичного ісламу. Також Хафтару не вдалося досягнути внесення правок щодо повного припинення участі Туреччини в конфлікті, навіть у якості посередника на перемовинах. Двома днями пізніше, 16 січня, Туреччина знову відправила своїх військових на підтримку
Уряду національної єдності.

Берлінська спроба

Туреччині та Росії не вдалося ані досягнути домовленостей між двома лідерами, ані навіть посадити їх за один стіл, що значно ускладнило дипломатію та переговорний процес. Коли дії вийшли за межі планів, у гру вступила Ангела Меркель. Саме вона запросила до Берліна всі сторони, будь-яким чином залучені до тривалої війни в Лівії. Напередодні загальної зустрічі відбулося декілька двосторонніх переговорів і консультацій. 19 січня у Німеччині зібралися лідери 11 країн для переговорів, які мали завершитися зобов’язанням зовнішніх сил припинити розпалювання війни в Лівії за допомогою військ, зброї або фінансової підтримки.

Зустріч у Берліні мала відродити надію на мир. Фото: CNN

Метою Берлінського саміту було відновлення політичного процесу та запобігання утворення чергових потоків біженців. За підсумками була прийнята декларація з 55 пунктів під егідою ООН. По закінченню конференції генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш заявив, що країни-учасники дали сигнал про мирне врегулювання кризи, а світові держави зобов’язалися «утримуватися від втручання» у війну, не підтримувати зброєю, фінансовою або військовою допомогою жодну зі сторін протистояння і дотримуватися ембарго 2011 року.

Він також заявив, що військовий комітет по врегулюванню в Лівії збереться в Женеві протягом декількох днів. Ця структура під контролем ООН буде займатися «розробкою заходів довіри» і включатиме по 5 осіб з кожної сторони. У її рамках планують досягнути припинення вогню.

У The Washington Post саміт назвали «спробою США та Європи залишатися долученими до питання Лівії після років спостереження з кулуарів», а деякі експерти порівнюють його з «Мюнхенською згодою» 1938 року. Продуктивність перемовин підкреслили особливо стурбований питанням нафтопостачання держсекретар США Майк Помпео та дещо скептичний щодо цих зусиль міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров. Зустріч також відвідали президент Франції Еммануель Макрон, італійський і британський прем’єри Джузеппе Конті і Борис Джонсон, високопоставлені представники ЄС, Африканського союзу і Ліги Арабських держав.

Узгодити всі інтереси не було просто й у Берліні. Фото: The Washington Post

Та примирити сторони повністю не вдалося, зокрема й через відмову двох головних лівійських політиків іти на прямий контакт. Тому наразі перемир’я так і не настало. Попри домовленості, досягнуті на Берлінському саміті, наступальні дії армії Хафтара відносно баз Уряду національної єдності та удари по турецьких дронах продовжилися.

Перспективи розв’язання

Вольфрам Лашер, лівійський експерт з Німецького інституту міжнародних відносин і безпеки, вважає, що саме військове втручання Туреччини може посилити конфлікт. Амбіції Російської Федерації щодо впливу в Африці та на Близькому Сході підсилюють її апетит в Лівії. Самі ж сторони також не готові йти на поступки, шукати спільний знаменник і визнавати поразку. Особливо наївно було б очікувати цього від недовірливого та принципового генерала Халіфа Хафтара, чия боротьба за Тріполі, очевидно, не завершена.

Результати вибухів у Тріполі. Фото: Reuters

Тож у найближчий час, попри різноманітні процеси у Москві та Берліні, комюніке та санкції, очікування щодо міцного миру залишаються очікуваннями. Різноманітність та кількість гравців у цій війні, а також строкатість геополітичних інтересів перетворюють лівійську громадянську війну у справжню загадку для всієї міжнародної спільноти.

Євдокимова Олександра

Головне фото: The National