Як Індія бореться з сепаратизмом

Індія налічує 29 штатів, 7 підвладних територій і декілька агресивних сепаратистьких рухів на додачу. Сьогодні Внутрішній дворик розповідає, як Індія справляється з такою кількістю бажаючих відділитись.  

Коли ми чуємо слово «Індія», у нашій голові проноситься контрастний візуальний ряд: величний Тадж-Махал – страшна антисанітарія індійських нетрів; яскравість Боллівуду – несправедливо безвихідний кастовий поділ; просвітлений, майже святий Махатма Ганді – і залитий кров’ю смертників Кашмір.

Тадж-Махал. Фото: Elena Ermakova

Індуска в нетрях Нью-Делі. Фото: Africa

Індія подарувала світу прекрасних політиків, які подали приклад реального служіння народу – і були жорстоко вбиті представниками цього ж народу. Махатма Ганді, Джавахарлал Неру, його донька Індіра Ганді та її син Раджив Ганді – з цього списку лише Неру помер власною смертю, всі інші були замордовані сепаратистами та фанатиками.

Історичні передумови

 У 1947 році Індія була розділена на два суверенні утворення – власне Індію й Пакистан. Ця подія стала першим каменем спотикання в історії новоутвореної держави, так як віки до того іслам та індуїзм співіснували разом.

Таке розділення було неймовірно вигідним для США та Великобританії, яка до того часу не змогла змиритись, що Лондон взагалі втратить контроль над Індією. Кісткою в горлі англійського істеблішменту став Махатма Ганді і його принципово новий підхід до політики «Сатьяграхі», що базувався на ненападі та мирному вирішенні конфліктів. Щоб не втратити контроль над азійським регіоном, що очевидно ставав все більш розвинутим та займав серйозну роль у військових планах західних держав, Захід всіма силами намагався розсварити новоутворені Пакистан та Індію між собою, тому перший яскравий спалах сепаратизму – Кашмірський конфлікт – дуже завдячує своїм виникненням західному політичному егоїзму.

Кашмірська проблема

Кашмір – історичне князівство в серці Гімалаїв, розірване між трьома державами – Пакистаном, Індією та Китаєм. Індійським є штат Джамму і Кашмір (разом з провінцією Ладакх), пакистанською – напівавтономна провінція Азад Кашмір («вільний Кашмір»), ще частина знаходиться під владою Китаю.

 

Карта Кашміру. Фото: Livejournal

Проблемою регіону є його ісламська направленість. За переписом Великої Британії, на 1901 рік у Кашмірі 70% населення сповідувало іслам. Враховуючи, що новоутворена індійська держава виступала на позиціях меншого впливу релігії на політичне життя, західний світ схиляв проісламське населення до пакистанського приєдання. Махараджі Кашміру, Харі Сінгу, було запропоновано обрати країну приєднання, але поки він сумнівався, 30 жовтня 1947 року з пакистанського боку з’явились гірські племена, а пізніше офіційний Пакистан відмовився їх виводити. Тому рішення приєднатись до індійського союзу уже не грало жодної ролі і Кашмір вперше потрапив у тенета сепаратизму.

 

Сад Нішат в Джамму и Кашмірі. Фото: Openarium.ru

Особливість ситуації в тому, що на території Джамму, що також входить у Кашмірське князівство, більшість населення є індуїстами і жорстка промусульманська політика не обіцяла їм ніяких перспектив.

Поліцейський в Кашмірі.  Фото: Islam–Today.ru

Пакистано-індійський збройний конфлікт тягнувся більше року. Деескалації конфлікту вдалося досягти лише після втручання ООН.

Резолюції Ради Безпеки ООН створили базу для припинення вогню, розділивши князівство Джамму і Кашмір. Як Індія, так і Пакистан відмовились від такого варіанту вирішення конфлікту. Індія не стала проводити референдум про самовизначення регіону, тому що там були пакистанські війська, а пакистанські війська не йшли, тому що могли собі дозволити ігнорувати міжнародне право.

США постачали Пакистану зброю, адже вважали його форпостом проти поширення комунізму в Азію. Це неймовірно ображало індійський політикум, тому що «це не могло бути розцінене інакше, як втручання в індійсько-пакистанський конфлікт через Кашмір, тимчасово врегульований у 1949 році». Таке пропакистанське лоббі паралізувало роботу Раду Безпеки і зв’язувало руки Індії.

З шістдесятих по сімдесяті роки у конфлікті настало невеличке потепління, адже регіони нагодили водопостачання по річці Інд. Була заключена перша індо-пакистанська угода і здавалося, що відносини дещо тепліють.  Вигляд був оманливим.

Скориставшись погіршенням індо-китайських відносин, Пакистан швидко заключив комюніке з Китаєм про визначення кордонів, яке було абсолютно драконівським по відношенню до Індії. Остання добре розуміла, що її намагаються політично ізолювати в Азії і рішуче протистояла провокаціям.

На Індію тиснули всі: воєнна акція Китаю у 1962 році, США і Британія обіцяли допомогу лише за умови послаблення позиції щодо Пакистану. Індія навіть намагалась примиритись з Пакистаном: у 1965 році була досягнута угода про відведення збройних сил, але вона протрималась  недовго.

Переодягнені в цивільне пакистанці всіляко намагались організувати диверсії та заворушення. Коли індійський уряд звернувся до ООН з протестом, Пакистан заявив про «індійське ярмо», яке Ісламабад благородно намагається зняти з бідних кашмірців.

Ситуація переросла у повномасштабну війну, яка була стишена лише через те, що ні СРСР, ні США не було вигідно мати ще одну війну в азійському регіоні. Гіганти були втомлені і розчаровані Кореєю, а Вашингтон вже почав відчувати зачатки В’єтнамського синдрому.

Роль посередника на себе взяв СРСР, тому в Ташкенті в 1966 році була підписана Ташкентська декларація, головним положенням якої було незастосування сили і припинення ворожої пропаганди.

Угода не була плідною – Китай та США почали надавати Пакистану військову підтримку і знівелювали весь результат.

Як наслідок, політична колотнеча в регіоні сформувала нескінченний виток конфліктів, які вилились у протистояння останніх років.

Каталізатаром сьогоднішнього індо-пакистанського конфлікту, детально описаного у статті Внутрішнього дворика «Що відбувається між Індією і Пакистаном», стало вбивство у 2016 році «кашмірського Че Гевари» Бурхана Вані. Вбитий  влітку 2016 року індійськими військовими, Бурхан став мученицьким образом для просепаратистськи налаштованої молоді. Варто зазначити, що Вані займався популяризацією кашмірського сепаратизму шляхом інформаційної роботи і звеличення до абсолюту образів борців за незалежність Кашміру.

 

Кашмірці на похоронах Бурхана Вані. Фото: kommersant.ru
Пакистанські протестуючі. Фото: Радіо Свобода

Художник Дебашиш Бора створив інсталяцію, яка повністю висвічує наступні події. Традиційне кашмірське вбрання «пхеран» продірявлене гумовими кулями. Розмитість зображення симоволізує сліпоту, адже гумові кулі, які начебто визнані гуманними, залишили без очей багатьох демонстрантів, що вийшли на вулиці Кашміру протестувати і оплакувати свого героя.

 

Інсталяції Дебашиша Бора. Фото: ВЕЛИКАІДЕЯ

Сикхи

Але не Кашміром єдиним вимірюються індійські проблеми.

Сикхи – унікальна етноконфесіальна народність, що населяє пакистанський штат Пенджаб.   Лахор, столиця штату, був колискою релігії  та народу сикхів. Мусульманська більшість Пенджабу, яка відрізняється дивовижно хорошою пам’яттю, згадала сикхам час їхнього панування під британською колонізацією і з властивою радикальним ісламістам ввічливістю попросила велику частину народності забратись геть у сусідню Індію.

 

Сикх у національній військовій формі. Фото: NARINDER NANU

Індуїстська частина Пенджабу у відповідь влаштувала мусульманські погроми і з того часу край на довгі роки забув про конструктив.

Сикхам недовго було комфортно на індійських теренах. Через це громадські діячі народності активно заявляли про дискримінаційну політику Індії. У результаті зародився новий сепаратистський рух сикхів. Це стало джерелом додаткових проблем для індійського уряду – прагнення сикхів до незалежної держави Халістан.

Як наслідок, сформувалась «Акала Дав» – найбільша політична партія, яка об’єднує сикхів. Саме завдяки партії було створено штат Пенджаб з переважаючою кількістю сикхського населення.

Однак просто свого штату народності достатньо не було.

Спочатку «Акала Дав» розкололася на дві частини – ліберальну і сепаратистську. Ліберали вважали інтеграцію до індусів природньою, а сепаратисти бажали утворення свого Халістану.

 

Прапор Халістану. Фото: Вікіпедія

Але це ще не все. Знову стався розкол, і тепер від сикхів відділилась ще одна група – так звані ніранкарі, які були не проти асиміляції в індуїзмі, вірили у живого гуру і тим самим вважалась нездоровою і зрадницькою в колах звичайних сикхів.

 

Гуру Ніранкарі. Фото: Pinterest

У 1978 році у священному для сикхів місті Амрітсар відбулась конференція ніранкарі, що закінчилась смертями, погромами і проблемами, адже один народ не зміг примиритись з відмінностями своїх поглядів.

У дев’яностих роках сикхи влаштували справжній терор у Пенджабі для всіх, хто не сикх – 1200 терористичних актів проти політиків і впливових людей, сотні смертей і каліцтв. Основна мотивація народності – економічна, адже регіон досить заможний і хотів би розвиватись самостійно, але через владу індуїстів економічний розвиток для них закритий.

Під час цих подій при владі була Індіра Ганді, яка пішла на дуже ризиковий крок у врегулюванні конфлікту. За цей крок вона заплатила життям.

«Хармандір-Сахіб», або «Золотий храм» – священне місце сикхів. З початку 17 сторіччя у храмі зберігається оригінал священної книги сикхів «Аді Грантх». І саме там вели свої справи керівники сепаратистів, захищені в рамках священного закону про неможливість нападу на святині. Сепартисти тримали там зброю і контрабанду. Абсолютно нічого не можна було з ними вдіяти аж до червня 1984 року, коли за наказом Індіри Ганді було здійснено напад і «зачистка». Результат досягнений – лідер сепаратистів, Джарнайлу Сінгху Бхіндранвале, мертвий, але ціною життя 492 людей, більша половина з яких – звичайні паломники.

Золотий храм в Амрітсарі, святиня сикхів. Фото: tcc.com.ua

Сикхи мстились – підривали поїзди, робили дебоші, вбивали індуїстів. Апогеєм ситуації стало вбивство «матері країни» – самої Індіри Ганді її сикхськими охоронцями 31 жовтня 1984 року. Індіра вірила, що присяга буде вищою, ніж національний інтерес, але вона фатально помилилась.

7 жовтня 1987 року сикхи проголосили республіку Халістан. За цей період постраждали близько 10 тисяч людей лише сикхської національності, яким індуїсти мстились за смерть Індіри. Знову ж таки, США фінансували сикхів. Президентом Халістану був проголошений Гурме Сінгх Аулах, який постійно проживає на території США. Звідти керувати країною, очевидно, зручніше. Пакистан також розпалює ворожнечу, адже сихки вже встигли забути, як їх попросили з домівок 60 років тому, тому спокійно приймають фінансування мусульман.

А через сім років син Індіри, Раджив Ганді, повторить її долю. Його вбили сепаратисти з шрі-ланкійської організації Тигрів Таміл-Ілама. Таким чином вони помстилися молодому політику за інтервенцію на свою територію.

Індіра з синами. Фото: NewRezume.org

Індійський уряд не визнає як Халістан, так і пакистанські претензії на Кашмір. Однак йому все ще складно боротись з прозахідним лоббі і власними необдуманими рішеннями минулого.

Індійська проблема сепаратизму взагалі дуже пов’язана з точками зору. Пакистан сліпо розглядає Кашмір лише зі свого кутка правоти, міжнародна спільнота робить вигляд, що побачила ситуацію вперше, а не спричинила її 50 років тому, а Індія просто не бачить виходу із ситуації. Колективна темрява, в якій інколи роздаються звуки вибухів і плач маленьких дітей.

Олена Мартинюк

 Джерела:

  1. «Рухаючи кордони – між мистецтвом і пропагандою», Велика Ідея
  2. «Сепаратизм у Індії – спільні риси з Україною», 3й Полк
  3. Чем противостояние Индии и Пакистана грозит всему миру? – ВВС
  4. Великая душа – Жизнь и принципы Махатмы Ганди
  5. «Моя кровь будет питать Индию». Кто и за что убил Индиру Ганди? – Aif.Ru